Коли чуєш словосполучення «останній бастіон», уяві виникає образ старовинної фортеці, де жменька захисників тримає оборону до останнього. Саме цю метафору обрали собі полтавські активісти понад десять років тому. Вони створили не просто сайт новин, а цілу екосистему: громадську спілку, інтернет-видання, спроби телеканалу і навіть газету. Ідея була простою і гучною — стати тим самим бастіоном, за який уже не можна відступити.

Засновники наголошували: їхня місія — захищати українську мову, історію та культуру від розмивання. У маніфесті вони прямо писали, що не хочуть перетворення українців на «малоросів, хохлів чи манкуртів». Боротьба за незалежність, на їхню думку, триватиме ще довго, і вистачить її і нинішньому поколінню, і онукам. Така риторика звучала патріотично і привабливо, особливо в роки після Революції гідності.

Як усе починалося: від громадської спілки до медіа-проєкту

Громадська спілка «Останній Бастіон» з’явилася у березні 2013 року. Очолив її Геннадій Сікалов — місцевий підприємець, який раніше мав політичні амбіції і навіть балотувався на посаду мера Полтави. Через рік, у травні 2014-го, зареєстрували однойменне товариство з обмеженою відповідальністю. Де-юре директором ТОВ став Віталій Собакарь, пов’язаний із аграрним підприємством «Полтавське». Справжнім же рушієм процесу залишався Сікалов.

Спочатку проєкт виглядав як типовий регіональний медіа-ресурс. Сайт писав про місцеві проблеми, корупцію, історію Полтавщини. У 2015 році спілка організовувала акції до Дня вишиванки, збирала сотні людей у центрі міста. Учасники заявляли: «Останній Бастіон» уже не просто організація, а рух, що об’єднує тих, хто любить країну справами, а не словами.

У 2018 році амбіції зросли. ТОВ «Останній Бастіон» отримало ліцензію на супутникове телемовлення і виграло цифрові частоти в кількох населених пунктах Полтавської області. Планувався повноцінний інформаційний канал. Проте вже за рік Національна рада з питань телебачення і радіомовлення анулювала ліцензію, бо мовлення так і не розпочалося. Канал залишився «привидом» — існував на папері, але ефіру не було.

Що пише видання і чому його люблять у Москві

Контент «Останнього Бастіону» завжди був різким. Редакція критикувала місцеву владу, центральні органи, корупційні схеми, мобілізацію, рішення Офісу Президента. Часто матеріали виходили під гучними заголовками, які акцентували на невдачах армії, розкошах можновладців чи зраді інтересів країни. Багато текстів підписували самі Сікалов або автори з близького кола.

Саме цей стиль привернув увагу російського агрегатора ІноСМІ. З 2025 року ресурс став одним із лідерів серед україномовних джерел, які перекладають і поширюють у Росії. За даними розслідувань, за рік московити опублікували близько шістдесяти матеріалів із полтавського сайту. Деякі тексти набирали десятки тисяч переглядів. Швидкість реакції вражала: іноді від появи статті на «Бастіоні» до її російської версії минало менше двох годин.

Критики, зокрема історик Ігор Гавриленко у матеріалі на «Українській правді», стверджують, що видання застосовує маніпулятивні прийоми: змінює акценти заголовків, висмикує цитати, додає неіснуючих співавторів, перекручує дані. Наприклад, інформацію про проблеми з технікою перетворюють на «пастку для ЗСУ», а статистику біженців — на доказ розчарування політикою Зеленського.

Хронологія ключових подій

Блокування 2024 року стало поворотним моментом. Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації зобов’язала провайдерів обмежити доступ до сайту разом із ще п’ятнадцятьма ресурсами. Обмеження діє до кінця війни. В Україні ресурс відкривається переважно через VPN, тоді як із Росії його читають без перешкод.

Власники, структура і «журналістський бейдж»

Офіційна структура проєкту складна. Громадська спілка, ТОВ, спроби зареєструвати друковану газету (яка так і не вийшла) — усе це створює багаторівневий захист. Критики вважають, що така схема дозволяє уникати прямої відповідальності й отримувати статус журналіста для інформаційних запитів.